з жж 'kyrylosergheyev'

[aakina]

У 1932 році не було жодних макроекономічних чинників, які би вказували на погіршення ситуації з продуктами харчування. Однак мільйони людей померли з голоду, бо до кожного із них просто приходили і забирали їжу. Схожа ситуація сталась і в сучасній Україні, коли всупереч економічній теорії, макроекономіка виявилась нездатною впливати на мікроекономічні події, однак, стала заручницею свого малого (мікро-) брата.

      Приблизно на початку 2011 року, до мене звернулась одна компанія, що займалась експортом сільськогосподарської продукції. Їх справа була дивна – штраф податкової, на всю сумму відшкодованного їм ПДВ. Але дивними були саме мотиви, яких раніше бачити не доводилось. Я читаю акт, а там по кожному із контрагентів одна й та сама інформація: фірми немає за місцем реєстрації, у власності фірми немає складів та транспорту, значить та не могла здійснити поставку товару!
    Дивно! Наче фірми різні, в різних регіонах України, а по всіх одни й ті самі висновки. Дивлюсь, а там повний список всіх поставників мого клієнта. Знову не зрозумів: якщо всі угоди мого клієнта є фіктивними і поставки товару за ними не було, що ж він тоді закордон продав? Чим заповнив кораблі, безліч митних документів оформив?
      Також стала неясною позиція податкової щодо відсутності у власності постачальників складів та транспорту. Ну і що, як немає?! Їх можна взяти в оренду, що роблять 90 % підприємців цієї галузі. Також фірма може бути посередником – там купив, тут продав і найняв водіїв зі своїми вантажівками, щоб ті від продавця до покуця перевезли.
      Звичайна логіка ніяк не розуміла таких висновків податкових органів. Та далі було цікавіше: реальної поставки не було, отже договір не був спрямований на реальне настання наслідків, що ним обумовленні, відповідно ця угода є нікчемною за ст. 228 Цивільного Кодексу України. Ну і як постріл в голову – Податкове Повідомлення-Рішення про застосування штрафних (фінансових) санкцій у вигляді сплати до держави всього раніше повернутого ПДВ та ще пари сотень тисяч додаткового штрафу.
      Закінчивши читати акт, свою правову позицію я знав навіть не переглядаючи закон. По-перше, 228-а стаття, яка передбачає, що правочини спрямовані, проти суспільства, держави і т.д. і т.і. є нікчемними (такими, що є недійсними з моменту укладання, навіть без рішення суду) завжди стосувалась кримінального права. Під цю статтю потраляли договори, щось схоже на Договір між Кілером та Замовником на виконання вбивства, а отже, договір, який є нікчемним вже за своїм змістом.
      Але тут був звичайний господарський договір поставки, який за змістом нічим не відрізнявся від таких саме інших. Окрім того, про нікчемність договору за ст. 228, зазвичай суд зазначав у мотивувальній частині обвинувального вироку, тому хоч якась участь суду тут все ж була присутня. Натомість в нашому випадку, дійсність договору відмінив звичайний податковий інспектор.
      По-друге, правочин, який укладено без мети настання правових наслідків, що ним обумовленні, це вже не 228-а, а 234-та стаття ЦК, і щоб визнати такий правочин недійсним за цією статтею, вже потрібне рішення суду. А в іншому випадку, тут діє ст. 204 (презумпція правомірності правочину), яка передбачає, що будь-який договір є дійсним, поки суд не встановить зворотнього. Однак, Вищий Адміністративний Суд у своєму листі щодо практики вирішення справ із податковою від 02.06.2011 р. № 742/11/13-11 неочикувано вирішив, що у податкових спорах, стаття 204 ЦК не застосовується. Чому він так вирішив, в листі не зазначено, але вже самого прециденту, що суд відміняє статтю закону, багатьом юристам вистачило, щоб розуміти напрям – куди ми йдемо.
      Вцілому, цей акт був для мене справжньою юридичною абра-кадаброю. Сам же клієнт розповів, що ДПІ виписуючи акт, відмовилось навіть дивитись на докази реальності угоди, а також не сприйняли аргумент, що із продажу зазначенного товару, клієнт заплатив податок на прибуток, то як угоди не було, за що і гловне: з чого, цей податок платився?! Та єдине що сказав інспектор, з соромом опустивши очі: вибачте! Так вони казали тоді, коли це тільки починалось, а потім звикли, більше не вибачались.
      І можна було би сприйняти цю історію, як складну страшилку окремої фірми, та вже в найближчі місяці, українські адвокати отримали просто навалу таких справ: немає складів та транспорту, 228-а стаття, і обов'язково, чомусь, всі не знаходяться за місцем реєстрації.
      Спочатку, суди були на стороні ображених підприємців, та ближче до середини 2012 року, ситуація почала різко змінюватись. Суди перестали чути підприємців і масово відмовляти в задоволенні таких позовів. За закритими дверима, і судді і податкова пояснювали ситуацію просто: урядові темники! – податковій забирати, а судам, вирішувати тільки на користь податкової.
      Жертвами цієї схеми дуже швидко стають не тільки експортери та інші посередники, але і безпосередні виродники продукції.
      Також починають з'являтись інші темники від податкової: платникам єдиного податку оформлюють вивід дивидентів, як обнал і штрафують; також обналом називають високі офіційні зарплатні; просять оплатити податки авансом (в основному погодились іноземці), а потім почали лупити штрафи, щоб ці аванси не враховувати.
      Складно стало і імпортерам, та їх ворогом стала не податкова, а митниця. Завозить імпортер, наприклад іграшки, які купив по 1-му доллару. А на митниці йому кажуть, що іграшка коштує 10 долларів і саме з такої суми, він має платити ПДВ. Так і вишло, що замість 2 долларів, виставляти таку іграшку на продаж він мусив по 5 долларів, а коштує вона 1, а значить за 5 її ніхто не візьме. Да і з іншого боку податкова з різними темниками сидить, теж грошей хоче.
      Хто зважувався на хабарі, теж нічого не виграли, бо суми їм називали такі, що штраф оплатити було вигідніше. Навіть в судах інколи доходило до 70 % від суми штрафу, і це тільки за першу інстанцію. Але ж далі апеляція, касація – ну тут, як сказав один суддя, ти окремо домовляйся.

      Той, хто спробував дотриматись закону докінця, не втримав бізнесу і до кінця 2012 року. Приблизно до такої ж дати дотерпіли і іноземці, які вже на початку 2013-го, масово покинули український ринок. Причому тікали вони швидко. Я навіть був свідком прикладу, коли австрійський власник свиноферми порізав всіх свиней, продав м'ясо так дешево, як тільки зміг, аби швидше, а ось споруди ферми, на які колись витратив мільйони, так продати і не зміг, тож кинув їх на розбирання селянам.
      Друга частина бізнесу, в спробі вижити, пішла в тінь. Та й там все виявилось не просто. Першими проблемами стали неможливість отримання кредитів та інвестицій. Впринципі, українські банки і так майже припинили кредитування, але надія ще була, та в тіні, на це і сподіватись було марним. Та найбільшою проблемою було відсутність гарантій оплати. Так, один виробник соняшникової олії якось спокійно сказав мені: знову араби кинули, дали передплату 10%, я поставку зробив, а вони 90 % не сплатили. Мова йшла про контракт вартістю майже 3 мільйони долларів. Звичайно, там все було складніше, та головна причина проблеми підприємця – розрахунок готівкою. І він до цього ставився спокійно, бо тікаючи в тінь, знав на що йде. Та головне, він мав ресурси, щоб продовжувати діяльність, чим не могли повихвалятися багато його коллег по цеху.

      Вже на початку 2013 року, мені вперше довелось побачити людину, з дорогим мерседесом і триповерховим домом в обласному центрі одного південного регіону, який не мав за що заправити свою дорогу машину. Та з того часу, таких людей я почав зустрічати все частіше і частіше.
      Навесні, спілкуюючись з топ-менеджером одного із банків, ми підняли цю тему. Він був в курсі і про масштаби проблеми також. Пожалів своїх іноземних клієнтів, які колись крутили в його банку сотні мільйонів, а то й мільярди, згадав і багато зниклих відчизняних виробників, що також добре запам'ятались банку своїми прибутками, але щодо середнього бізнесу, його ставлення було своєрідне: лохи!
      Він типовий топ-менеджер, що часто спілкується з олігархами і всмоктав їх погляди – крупний бізнес - успішні, а дрібний і середній, це тільки подоба бізнесу.
      І дійсно, більшість українських політиків і крупних бізнесменів вважають саме так. При цьому, навіть увагу західних країн до розвитку середнього бізнесу, вони вважають черговою глупою забаганкою західних буржуїв. І тим більше не вірять в те, що навіть масова загибель середнього бізнесу здатна мати вплив на економіку вцілому.

      Та не такі ідіоти на заході, як думають наші «надрозумні» олігархи і можновладці. Головна роль середнього бізнесу – підтримання грошового оббігу серед простих людей, тих, хто не має відношення до крупного бізнесу.
      Середній підприємець купляє Вольво в місцевому автосалоні, а не Бентлі у Лондоні; їжу, на ринку або супермаркеті, а не із окремого фермерського господарства; наймає будівельників із місцевого населення, а не із Риму; будівельні матеріали у вітчизняних виробників, а не вікна із італійського дубу. Гроші цього підприємця, великі гроші, перебувають в оббігу серед нас і підтримують, як інші бізнеси, так дрібний бізнес. Окрім того, у середньому бізнесі завжди було не багато працівників і велика зарплатня, навідміну від власників величезних заводів з великою кількістю працюючих і незначною зарплатнею. Тому захід вже давно зрозумів, гловне завдання – зробити середніх підприємців багато! І чим їх більше, тим більшим є добробут населення.
Натомість, Азарівські методи вибивання грошей до бюджету, які за своєю геніальністю були сродні принципу Шарікова: взяти все і поділити, знищили український середній бізнес майже повністю, всього лише за три роки.
      І знищення це було не методом грабування, а просто! Знищили і все! І самі нічого з того не отримали, і пів економіки зруйнували. Бо все просто, кожна фірма, що закривалась, відбирала шматок великого українського ВВП, до якого входили не тільки товари, але і послуги. Та головне, першими, хто це відчув, стали звичайні українці, які ще на прикінці 2012 року вже заговорили про те, що щось в Україні стає замало грошей.
      Та піком кризи стало літо 2013-го року. Підприємці стали банкрутіти просто масово. Фактично, всі люди перетворились на боржників один одного, і ніхто не бачив виходу.
      Ці зміни відобразились і на макроекономіці. Бюджет почав недоотримувати мільярди від заплановиних надходжень, бо ці гроші просто стало нікому платити, відповідно почались затримки з виплатами зарпалт бюджетникам і пенсій. Значно впали прибутки банків, що вплинуло і на сектор великого бізнесу. Такі напрямки, як нерухомість і продаж автомобілів, зупинились майже повністю. Та що про автомобілі казати, коли навіть автомойки почали закривати із-за відсутності клієнтів.
      Криза стала настільки явною, що люди відкрито і тепер без сарказму, почали говорити про голод, а деякі навіть вже встигли його відчути.
      І саме розуміючи, що це тільки початок, бачучи динаміку розвитку подій, більшість із людей вийшли на Майдан, взявши питання Євроінтеграції лише, як лозунг.