Записка

[aakina]

Originally posted by rainbow_citizen at Записка

Я вже втретє набирав його номер – марно. Подзвонив на домашній, підійшла невістка.
- Олю, добрий вечір, це знов я.
- Добрий вечір, Альберт Вадимович, як ви там?
- Та спасибі, Олечко, все добре, Надінька телевізор дивиться, а я оце повечеряв та й теж буду. А як ви? Як там малеча, в Танічки пройшли соплики?
- Та вже потроху минає, завтра ще ні, а з понеділка в садочок підемо. Ми вже теж вкладаємося потихеньку.
- А Максима нема?
- Немає, він ще у клубі, на тренуванні.
Знов. І чого він так допізна тренується? Це ж може бути й шкідливо – аж так до пізньої ночі. Немає, певно, часу за роботою, вже і клуб сам організував, але ж гроші заробляти треба - крутиться з тим своїм бізнесом. Тренуються ж в основному молоді. Тренерів набрав хороших, сам тільки форму підтримує, все-таки КМС.  А тепер ні вдома його, ні на роботі. Ні по телефону.
У кімнаті заворушилася дружина:
- Альберт!
Глянув на годинник: вечеряла трохи більше, ніж годину тому, може, вже пора і судно. Побіг, обпорав, сів із нею подивитися нічні новини. Дикторка професійним голосом розповідала про чергову серію виступів «лідерів Майдану», у наступному сюжеті йшлося про викрадення одного з активістів. Господи, який сенс усе це дивитися? Надінька заснула, я поправив ковдру на її схудлому від восьми років лежання тілі. Ой, Надю-Надюшо, і на дідька була тобі здалася та черешня? Тепер зламана шийка стегна, зростатися не хоче, протез не приймає організм, уже ж старалися з дітьми по лікарях, питали, шукали, геть того німця, що на конференцію приїздив упросили, щоб оглянув, шалені ж гроші пішли – а дарма. Ну, нічого, Надінько, перебудемо, раз уже нам таке Бог дав.
Ніч промайнула швидко, наче тільки ліг, а вже очі самі розплющилися. Пів на п’яту ранку, за вікном темінь і – 18. Ну його к бісу, на зарядку потім піду, хай розвидніє. Тим часом запарив рис, обібрав крижавки – накрутив голубців. За вісім років стільки всього навчився – Надя попервах розказувала, сердився, як щось не виходило, вона сміялася з мене, а потім крадькома плакала в подушку. Далі звикла. Обоє звикли. Куди ми одне від одного дінемося: їй 76, мені – 78? Розвидніло, сходив на зарядку в парк, приніс Наді журнал, нагодував сніданком. Так якось і минуло півдня – за тим, за сим, Макс не бере трубку, знову новини, які немає сенсу дивитися. А що робити? Не витримав – пообіді вирушив на Майдан.
Хоч і мороз, а люди потроху підтягуються, всі ворушаться, щось роблять, узяв льодоруба, поцюкав трохи й собі, лиш випростався перевести дух – підскочили студенти, відібрали інструмент:
- Давайте я, мені ж легше.
Дівчинка принесла паперовий стаканчик:
- Ось візьміть чай, він з лимоном, ви любите з лимоном?
- Та спасибі, давайте, я буду далі.
Хлопець уже браво цюкав моєю територією. Дівчинка, вони либонь, разом – світила до нього очима, а говорила до мене:
- Так ви ж уже …немолодий, вам же важко. І так спасибі, що ви прийшли.
- Це й вам спасибі.
- Так ми ж разом! – озвався хекаючи вже він.
Ще раз глянув на них обох – справді разом. Допив чай, пошукав очима смітника, дівчинка зрозуміла по-своєму:
- А хочете, я вам ще принесу? І бутерброд?
- Та ні, спасибі, я сам піду, заодно, може, гляну, що там треба по кухні. А ви вже тут, працюйте. Удачі вам!
Немолодий! Я ще сьогодні 14 разів підтягнувся, ну, хай не «чисто», але ж на морозі зміг! А мені вже 78!
Кухня виявилася зліва, на розі Будинку Профспілок. Пішов туди. По дорозі на Костьольній побачив знайому «шкоду», підійшов, придивився – точно, і номера ті ж самі. Максим! Ближче підходити не став – слизько, та й незручно запаркована з усіх боків, видно, давненько вже тут стоїть. Нехай. Якщо він тут – то знайдеться. Ану ж хай-но, хай-но!
Дійшов до кухні. Від Європейської площі носили дрова з машин. Пішов помагати, став у ланцюжок, хлопці змінювалися, один за другим – я опинився біля машини. Сірий «Фольсваген транспортер», АА2547АС, максимів же ж! Обома машинами тут!
- Хлопці, а хто це привіз?
- Сотник.
- А де він? Де його знайти?
- А навіщо вам? Десь тут є, якщо треба – зараз подзвонимо.
Салон мікроавтобуса якраз спорожнів, а був дровами напханий під зав’язку, уламки кори валялися на знайомому старенькому покривалі. Високий хлоп у лижній масці з відкритим лицем випростав спину, притримуючи дверцята.
- То що, батьку, якщо треба – то наберу сотника, він десь на третьому, - кивнув у бік Профспілок.
Я тоді якось знітився.
- Та ні, дякую.
Пошукав у кишенях ручку, витяг, похукав, хлопака мовчки дістав звідкись маленького блокнотика.
«Сину, подзвони мені. Тато»
Запхав папірець під «двірника» на вітрове скло. У самого в кишені озвався мобільний – Надінька.
- Альберточку, а ти скоро будеш?
Коли вже біг від метро додому, зустрів Аліну – ту дівчинку, що тренується у парку вранці. Маленька, живка – вона мені схожа на Лесю Оробець, я був навіть першим часом думав, що то вона, доки не роззнайомився.
- А ти куди? На Майдан? Там же небезпечно, не ходи, ще й сама – ти ж дівчинка.
- А я не сама, ми там на місці зустрічаємося з друзями.
- Бережіть себе, ви ж молоді, вам іще жити, нехай уже ми.
- А вам – спасибі, що з нами.
Ну от, і вона теж. Дзвонить мобільний – Максим
- Привіт!
- Привіт, дякую, тату…