„Ніч яка місячна“

[aakina]

Секрет однієї рими
І. Л. Михайлин

Хто не співав популярну українську народну пісню «Ніч яка місячна, зоряна, ясная...»? Проте мало хто з виконавців і шанувальників цієї пісні знає, що ця пісня літературного походження, її слова написав видатний український поет і драматург Михайло Петрович Старицький (1840 – 1904).

Уперше вірш «Виклик» був опублікований у збірці поезій М. Старицького «З давнього зшитку: Пісні і думи. Частина друга» (К., 1883), де він датований 1870 роком. Ще менше осіб знає, що перша строфа цього вірша звучить насправді так:

Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна:
Ясно, хоч голки збирай...
Вийди коханая працею зморена,!
Хоч на хвилиночку в гай

Виникає запитання: чому український народ, естетична чутливість якого відзначалася багатьма дослідниками, створив свій народний варіант цієї строфи, перетворивши її на такий куплет пісні:

Ніч яка місячна, зоряна, ясная:
Видно, хоч голки збирай...
Вийди, коханая, працею зморена
Хоч на хвилиночку в гай!

Строфи вірша й пісня мають незначні відмінності і їх можна було б і не помітити, якби... ці відмінності не стосувалися такого важливого змістотворчого й структуротворчого компонента, як рима. У тексті М. Старицького витримане класичне перехресне римування: абаб; у народному варіанті ця стрункість порушена, з двох рим збережена лише одна: абвб. Якими причинами можна пояснити втрату рими?
Спочатку наведімо аргументи на користь її збереження.

По-перше, пісня потребує особливо чіткої структури, відділення одного рядка від наступного. Рима і є таким виразним структуротворчим чинником. Зазвичай пісні діляться на куплети, які повторюють структуру один одного, розвиваючи певну сталу ліричну тему. Не існує пісень на тексти з білих віршів. Не існує пісень на тексти з вільних (нерівноскладових) віршів. І так само на тексти з верлібрів. Таким чином, для пісні рима потрібніша, ніж для звичайного вірша, вона необхідна в ній як істотна структуротвірна одиниця.
Але народна творчість відкинула її. Чому?

По-друге, у наступних куплетах цієї пісні перехресне попарне римування відновлено, чим засвідчено наявність в естетичній свідомості народу розуміння його потреби. Народна творчість далі не перемелює тексту М. Старицького по-своєму, а дотримується його. Виняток, таким чином, зроблено тільки для першої строфи.
Чому?

По-третє, поети й дослідники поезії добре знають, що найважчою, але й найбільш вишуканою римою є її дактилічний тип, тобто такий, у якому наголос припадає на третій від кінця слова склад. Такі рими важче добирати.
Віршів з дактилічними римами значно менше, ніж з римами жіночого й чоловічого типів. Зате дактилічні рими вражають своєю красою, вони належать до категорії багатих рим. Тут практично відсутні шаблони, банальні заготовки.
М. Старицький, використавши цей тип рими, виявив себе як майстер версифікації, засвідчив блискуче володіння словом. Народ відчув це, узявши з його обширної поетичної творчості саме вірш «Виклик» для народної пісні. Але відкинув найкоштовнішу перлину – окрасу першої
строфи – дактилічну риму. Чому?

Подаю свою гіпотезу відповіді.

Рима – не лише структуротвірний, але й могутній змістотворчий чинник. Вона не просто з’єднує рядки в строфи, але й об’єднує їх у певну змістову цілісність. Рима володіє величезним асоціативним навантаженням.
Римовані слова постають як змістова пара, перекидаючи місток асоціацій між собою. У творчому відношенні рима – найважчий компонент вірша, але й найбільш відповідальний. Часто саме рима веде автора (а за ним і читача) ланцюжком змістових асоціацій, утримуючи (як каркас) на собі внутрішній сюжет вірша. Наступне слово за допомогою римування негайно запалює в нашій свідомості попереднє, заримоване з ним. Так ланцюжки рим-понять-асоціацій обгортають увесь вірш і утримують його так, як кільця утримують у цілості діжку, що складається з численних окремих дощок.

У пісні про кохання народ не сприйняв змістового асоціативного ланцюжка: «зоряна – зморена», – і відкинув його.
Краса української ночі, яка передається епітетами: «місячна, ясная, зоряна»,– і гіперболою: «видно, хоч голки збирай», відповідала головному змісту і настрою вірша – захопленню дівочою вродою й
своїм коханням. Але з вродою й коханням не зіставлялося поняття «зморена». Чи може бути красивою, гарною, зоряною зморена цілоденною працею дівчина?
Це лише в ідеології російського більшовизму підносилася до висот виснажлива фізична праця, бажано безкоштовна. Пригадаймо про це в поемі «Добре» В. Маяковського: «Холод большой, зима здорова, Но блузы прилипли к потненьким. Под блузой коммунисты грузят дрова На трудовом субботнике». Але українська поетична свідомість ніколи не поетизували фізичну працю; порівняймо з В. Маяковським знамениту «Швачку» нашого Павла Грабовського:

Рученьки терпнуть, злипаються віченьки...
Боже, чи довго тягти? З раннього
ранку до пізньої ніченьки
Голкою денно верти.

Це і є нормою: несумісність у народній поетичній свідомості уявлень про виснажливу фізичну працю, після якої дівчина буває «зморена», і відчуття краси природи, дівочої вроди, ніжності, кохання.
Саме через неприйнятне для народної свідомості змістове навантаження народ і відмовився від вишуканої, пісенної, дактилічної, потрібної для вірша рими. Він переставив слово «зоряна» в середину рядка, знищивши риму, але разом з тим зруйнувавши й місток асоціацій між словами «зоряна – зморена». Вірш був урятований для народнопісенної творчості; з нього було усунуто те, що не відповідало моральному світові народу. У цьому таємниця наявності народного варіанта знаменитої пісні М. Старицького.

Михайло СТАРИЦЬКИЙ

ВИКЛИК

Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна:
    Ясно, хоч голки збирай…
Вийди, коханая, працею зморена,
    Хоч на хвилиночку в гай!

Сядем укупі ми тут під калиною —
    І над панами я пан…
Глянь, моя рибонько, — срібною хвилею
    Стелеться полем туман;

Гай чарівний, ніби променем всипаний,
    Чи загадався, чи спить?
Он на стрункій та високій осичині
    Листя пестливо тремтить;

Небо незміряне всипано зорями —
    Що то за Божа краса!
Перлами-зорями теж під тополями
    Грає перлиста роса.

Ти не лякайся-но, що свої ніженьки
    Вмочиш в холодну росу:
Я тебе, вірная, аж до хатиноньки
    Сам на руках однесу.

Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько:
    Тепло — ні вітру, ні хмар…
Я пригорну тебе до свого серденька,
    Й займеться зразу, мов жар;

Ти не лякайсь, аби тут та підслухали
    Тиху розмову твою:
Нічка поклала всіх, соном окутала —
    Ані шелесне в гаю!

Сплять вороги твої, знуджені працею,
    Нас не сполоха їх сміх…
Чи ж нам, окривдженим долею клятою,
    Й хвиля кохання — за гріх?

1870